Як громадський рух змінює велокультуру міста: секрет успіху Монреалю

Пітер Уокер поспілкувався з велосипедним Бобом та активістами, чиї лежачі протести 1970-х років і театральні витівки спонукали розвиток велокультури в Канаді.

Більше третини велосипедних доріжок в Монреалі відокремлені від автомобілів. Їхня загальна протяжність 643 кілометри. Фото: Матьє Ламарр / ВелоКвебек

Їзда на велосипеді в Монреалі має кілька незаперечних недоліків. По-перше,  горбиста місцевість: вулиці піднімаються від річки до Мон-Рояль, пагорби, засаджені деревами, куди не глянь. А багата на сніг та мінусові температури зима, залишає після себе вибоїни і тріщини на дорогах.

Але прохолодним ранком на початку літа, вже близько 30 000 велосипедистів їздять по міському парку Жанна-Mансе. Більшість з них носять повсякденний одяг, багато хто з дітьми, які їдуть на своїх крихітних велосипедах або у спеціальних велопричепах.

Це початок Tour de L’Île, щорічного масового велопробігу з дистанцією від 29 до 97  кілометрів. Вулиці перекриті протягом дня. Це і свято велокультури Монреаля і щорічне нагадування  політикам і чиновникам про те, на скільки численне і різноманітне місцеве двоколісне населення.

Більше того, Тур де Ліль – це велотиждень, присвячений активістам, які 40 років тому започаткували рух, що привів Монреаль до звання найбільш велодружнього міста Північної Америки.

Це звання, звичайно ж, відносне. У порівнянні, наприклад, з Копенгагеном, у Монреалі  домінують автомобілі. Але також тут процвітає вело культура, майже 645 кілометрів велосипедних доріжок, 240 з яких відокремлені від автомобільного руху. Навіть у звичайний день, не беручи до уваги розпал зими, велосипедисти всюди. У місті також є муніципальний велопрокат з 5000 велосипедів.

Історія велокультури в Монреалі починається з таких людей, як Роберт Сільверман, більш відомий як Велосипедний Боб. Зараз йому 81, він був одним із засновників Le Monde à Bicyclette в 1975 році. Вільнодумець, активіст і анархіст, який позиціонували свій рух як “поетичну Вело-тенденцію”. Він першим ініціював багатьох акцій і схем, які і сьогодні застосовують протестні рухи.

“У нас було багато того, що я називаю велорозчаруванням”,говорить Сільверман. “У той час не було ніякої інфраструктури, нічого, щоб заохотити велорух, всі витрати на транспорт після війни йшли на автомобілі.”

Для кампанії за велосипедні доріжки проводили акції “Померти”, використовуючи кетчуп, щоб імітувати кров. Le Monde à Bicyclette прагнули отримати для велосипедистів доступ до метро. Ця кампанія включала навмисно абсурдні театральні акції: драбини, лижі та вирізаних з картону слонів заносили до потягів, кидаючи виклик правилам.

Іншим ключовим об’єктом був міст через річку Святого Лаврентія, який велосипедисти не могли використовувати. Сільверман і колеги-активісти заблокували його грою у волейбол. Вони запросили фотографів, щоб вони зняти їхню спробу перевести велосипеди в каное на інший бік річки. В іншому пам’ятному виступі Сільверман переодягся в Мойсея і намагався розвести води річки, щоб переправлятися велосипедами.

“Журналісти любили нас”, згадує Жак Дежардін, єдиний французький канадець серед засновників групи. “Більшість людей, ймовірно, думали, що ми збожеволіли, але журналісти любили наші вихідки, бо вони були театральними. Ми були на перших сторінках кожен понеділок.”

Монреаль був далеко не самотній серед північноамериканських міст в просуванні велоруху протягом 1970-х років, це явище пояснюється і модою, і нафтової кризою. Але на відміну від своїх однодумців, “велосипедний бум” не згас, і місто продовжує розвивати велокультуру.

Велика заслуга у розвитку велокультури також належить  Vélo Québec, дещо менш яскравому колезі і союзнику Le Monde à Bicyclette, які розпочинали як велотуристична агенція наприкінці 1960-х років, але скоро підключилось до кампанії. У 1985 році перші велосипедні доріжки були, нарешті, збудовані, а ВелоКвебек запустив Тур де Ліль.

Близько 30000 велосипедистів на Tour de l’Île в червні 2015. Фото: Максим Джуно / Вело Квебек

“Перший  пробіг відбувся восени, і було дуже мало учасників” – згадує Сюзан Ларе, виконавчий директор Вело Квебек, яка починала з стажиста в 1979 році, а зараз керує штатом із понад 70 людей. “Але Другий пробіг, в червні 1986, зібрав вже 15000 велосипедистів. Після цього політики зрозуміли, що з нами варто рахуватись. Кількість учасників зростала.

“У нас завжди було дві цілі. По-перше, заохочувати людей використовувати велосипеди та сприяти розвитку велокультури. А друга – донести до політиків, що вони мають думати і про велосиедистів. Якщо у вас є 10000, 15000, 20000 або 40000 велосипедистів на вулицях, політики не можуть сказати: “Тут ніхто не їздить велосипедом.”

І політики Монреаля так не говорили. Деніс Кодер, колишній депутат Ліберальної партії у парламенті Канади, який був обраний мером міста в 2013 році, безсумнівно, розуміє велосипедні потреби свого округу. Він пообіцяв подвоїти мережу велосипедних доріжок, і анонсував абсолютно новий захищений маршрут через центр. Кодерр навіть взяв участь у Tour de l’Île, що дало йому повштовх до здорового способу життя. Він позбувся майже 20 кг зайвої ваги.

“Велоспорт є частиною нашого життя”, каже Кодерр, опираючись на велосипед на півдорозі до фінішу. “Людям це подобається. Місто належить усім, і моя мета завжди захищати найбільш вразливих.”

“ВелоКвебек і всі інші допомогли змінити культуру. Коли люди приїздять у місто, вони шукають не тільки роботу. Їм потрібна інфраструктура, благополуччя і якість життя.”

Муніципальний велопрокат Bixi

Велокультура Монреалю надихає, місто регулярно потрапляє в різноманітні рейтинги найкращих міст світу. Місто відзначає в цьому роль учасників велокампанії – головний велосипедний маршрут через центр міста названо на честь Клер Моріссетт, со-керівника Сільвермана в Le Monde à Bicyclette, яка померла в 2007 році.

У той час коли маршрут Моріссетт відділенний тротуаром, багато інших доріжок помічені лише  фарбою. І хоча  трафік досить насичений, водії, як правило, обережні до велосипедистів. За 2014 рік лише один смертельний випадок на дорозі з участю велосипедиста.  Число велосипедистів значно знижується взимку, але місто тепер очищає від снігу більш ніж 250 кілометрів веломаршрутів в спробі стимулювати велосипедистів їздити цілий рік.

Сільверман, Дежарден і Ларе справедливо пишаються тим, що вони досягли.

“Все це результат громадського руху, а не рішеням влади”, каже Дежардін. “Ми змусили їх приймати рішення, рік за роком. Це протилежне тому, що трапилося в більшості американських міст, де мер приймає непросте рішення про розвитку велоруху.”

Дежардін згадує, як він і його товариші-велоактивісти були зустріті з презирством з боку марксистів-ленінців і маоїстів, які представляли більш радикальні кола міста в середині 70-х років. “Вони сміялися над нами, називали нас маленькими буржуями. Але тепер всі вони живуть як буржуї, в той час коли ми все ще їздимо на велосипедах і живемо просто.”

“Ми дуже пишаємося. Ми змінили місто.”

Джерело TheGuardian
Переклад Олександр Іванюта

 

Submit your comment

Please enter your name

Your name is required

Please enter a valid email address

An email address is required

Please enter your message

Український інформаційний центр велотранспорту © 2020 All Rights Reserved